Репутація і закон: що робити, коли про вас поширили неправду

Онлайн-публікація здатна знести роками вибудувану репутацію за кілька годин. Спершу вам кидається в очі гучний заголовок, далі — нібито «факти», ще й портретне фото для більшої «переконливості». Коментарі множаться, телефони мовчать, бо партнери вичікують. У такі моменти найважливіше — не відповідати імпульсом, а діяти дисципліновано. Закон захищає честь, гідність і ділову репутацію. Щоб скористатися цим захистом, важливо визначити природу висловленого: це твердження про факт («особі повідомлено про підозру», «є вирок суду») чи лише оціночне судження на кшталт «мені здається, що він нечесний»? Твердження про факт потребує доказів, а оцінки — ні. Водночас і оцінки не можуть перетворюватися на принизливі образи або наклеп.

Важливо пам’ятати: подібні історії трапляються не лише в мережі. Неправдиві твердження можуть прозвучати усно — на нараді, в інтерв’ю, з трибуни; можуть з’явитися письмово — у листі, довідці, внутрішній записці, інколи навіть в офіційному документі. 

Логіка дій у таких випадках ідентична: 

• спершу фіксуємо, що саме і де було сказано чи написано (свідчення очевидців, законна аудіо/відеофіксація, копія документа з реквізитами);
• потім визначаємо, це факт чи оцінка, і хто є поширювачем — конкретна особа, організація чи установа. 

Часто все починається з коректної претензії з вимогою спростування і

вилучення шкідливих формулювань. Щодо службових паперів інколи паралельно працює внутрішнє оскарження або службова перевірка, яка швидше виправляє запис і зупиняє ланцюжок наслідків.

Наведу анонімізований приклад із практики. Після публікації на одному сайті мій клієнт прокинувся «винним» без жодного суду: у матеріалі категорично стверджували, що він організував незаконну схему і вже «отримав обвинувачення». Текст подали як установлений факт, додали фото й кілька гучних ярликів. Клієнт надіслав вимогу власнику сайту — видалити та спростувати. Відповіді не отримали. Тож ми діяли без шуму, швидко і в межах етики.

Першим кроком стала фіксація доказів. Інтернет мінливий: сьогодні сторінка є, завтра — редагована або зникла. Тому одразу зберегли скриншоти з мітками часу та URL, заархівували матеріал, підготували пакет для можливого нотаріального протоколу огляду веб-сторінки. У «офлайнових» справах аналогом цього є отримання копії документа з підписом/печаткою чи збирання свідчень тих, хто чув висловлювання.

Далі ми встановлювали поширювача. Коли автор названий прямо, усе просто. А от коли публікацію розміщено без підпису або з «сірої» сторінки, доводиться йти технічним шляхом. Ми звернулися до реєстратора доменного імені й з’ясували, хто контролює сайт. Паралельно підтримували досудову комунікацію: коректна претензія з вимогою спростування і видалення часто знімає проблему без суду. У цій історії — ні, було тихо.

Тому наступним кроком став позов. Ми просили визнати поширені твердження недостовірними, зобов’язати відповідача видалити публікацію та зображення, розмістити спростування тим самим способом і компенсувати судовий збір. Наша позиція була простою: стаття містить не оціночні судження, а фактичні твердження, отже, їх правдивість відповідач має довести. Презумпція невинуватості, яка поширюється на кожного, не дозволяє називати людину винною або стверджувати, що їй пред’явлено обвинувачення, якщо цього не сталося в реальності чи це не підтверджено належними доказами.

Суд погодився з нашими аргументами. Поширену інформацію визнано недостовірною, відповідача зобов’язано видалити матеріал і фото, розмістити спростування на тому ж майданчику та компенсувати судовий збір. Рішення набрало законної сили у 2025 році. З людської точки зору важливим було не лише «виграти», а й відновити нормальну картину світу для партнерів і колег: спростування прозвучало саме там, де з’явилася неправда.

Цей кейс добре показує, що справді працює. Для початку — швидкість і акуратність: чим раніше ви зафіксували публікацію або документ, тим менше шансів на «випаровування» доказів. Далі — чітка кваліфікація: якщо бачите факти — вимагаєте доказів; якщо це оцінки і водночас образи — вказуєте на недопустимість приниження. Також працює досудове врегулювання, коли платформа або редакція готові виправити помилку. У «паперових» історіях — службова перевірка та правильний ланцюжок внутрішнього оскарження. Що не працює, так це імпульсивні пости-відповіді та емоційні листи у стилі «видаліть негайно, інакше…», у суді вони скорше шкодять. Так само не варто просити «публічні вибачення»: це популярна, але юридично хибна вимога, яку суди не зобов’язані й не можуть нав’язати як спосіб захисту.

З чого почати, якщо дізналися про публікацію чи фразу згодом, а не в момент появи? Відповідь та сама: відновіть хронологію.

1. Складіть просту «лінійку часу»: коли з’явився текст або пролунав вислів, хто його бачив/читав, які наслідки настали. Якщо йдеться про офіційний матеріал — зафіксуйте його реквізити, хто підписав, кому повідомили. 
2. Далі — професійна оцінка змісту: де перевірюваний факт, а де оцінка, хто саме є поширювачем, який канал виправлення буде найшвидшим. 

Інколи одна правильно сформульована претензія знімає питання за кілька днів, а  інколи потрібна судова ухвала і ретельний супровід виконання — аж до видалення матеріалу й публікації спростування.

Головне не дозволяйте наклепу керувати вашою комунікацією. Не підживлюйте хвилю вторинними перепостами з власними коментарями, не дублюйте неправдиві формулювання, навіть із запереченнями, не вступайте у перепалки, які стануть «пальним» для нових публікацій. 

Репутація — це капітал, який можна і треба захищати: у мережі, в ефірі, у кабінеті з протоколом або на сторінках службового документа. Моя робота — перевести емоцію в алгоритм: швидко зібрати докази, етично ідентифікувати джерело, запропонувати коректне досудове рішення і, за потреби, довести справу в суді до реального виконання. Саме така послідовність дозволила в наведеному прикладі відновити добре ім’я клієнта і поставити крапку там, де хтось поспішив розвішувати ярлики.